⟣ Warning: Your Bank Account at Risk ❍ Apr 1, 2023 ❍

Protect yourself with these 3 simple steps

A special message from the Editor of Stock Market Hour: We are often approached by other businesses with special offers for our readers. While many don't make the cut, the message below is one we believe deserves your consideration. Dear Reader, The U.S. government is gearing up to change how it controls the money in your bank account. This change may seem innocent at first … But when you look closer, the consequences can be frightening. … See what this disturbing change is here. Good luck and God bless! Martin D. Weiss, PhD Founder of Weiss Ratings   Email provided by Finance and Investing Traffic, LLC, owner and operator of Stock Market Hour. StockMarketHour.com, its managers, its employees, and assigns (collectively "The Company") do not make any guarantee or warranty about what is advertised above. Information provided by this website is for research purposes only and should not be considered as personalized financial advice. The Company is not affiliated with, nor does it receive compensation from, any specific security. 11780 US Highway 1 Palm Beach Gardens, FL 33408-3080 Would you like to edit your e-mail notification preferences or unsubscribe from our mailing list? Copyright © 2023 Weiss Ratings. All rights reserved. To ensure you receive our email, be sure to whitelist us. © 2023 All Rights Reserved. Stock Market Hour. 221 W 9th St # Wilmington, DE 19801 Privacy Policy | Terms & Conditions | Unsubscribe Колись його тітка, маркіза, мала велику силу при дворі, і він уже два роки працює над історією революції в роялістському дусі74.— Потім, нахилившись до вуха твого своєрідного комерсанта, сказав йому: — Він обдарована людина, але простак, і може написати ваші мемуари від імені своєї тітки, по сто екю за том". "Згоден,— відповів той, поправивши краватку.— Гарсоне, вустриць!" "Так, але ви мені заплатите двадцять п'ять луїдорів комісійних, а йому аванс за один том",— сказав Растіньяк. "Ні, ні! Я не дам авансу більшого, як п'ятдесят екю, так я швидше матиму рукопис". Растіньяк пошепки переказав мені цю меркантильну розмову. Потім, не чекаючи моєї відповіді, сказав: "Згода. Коли зайти до вас, щоб домовитись остаточно?" "Ну, приходьте сюди завтра обідати, на сьому годину". Ми підвелись, Растіньяк кинув гроші гарсонові, рахунок поклав до кишені, і ми вийшли. Я був приголомшений тією легкістю й безтурботністю, з якою він продав мою шановну тітку, маркізу де Монборон. "Я волів би відпливти до Бразілії й навчати індіанців алгебри, якої не знаю, ніж торгувати честю мого роду!" Растіньяк перебив мене реготом: "Та й дурний же ти! Візьми спочатку п'ятдесят екю й напиши мемуари. А коли будуть готові, відмовся надати їм тітчине ім'я, йолопе! Пані де Монборон, що померла на ешафоті, її фіжми, її ім'я, врода, креми, черевички варті куди більше, ніж шістсот франків. Коли видавець не схоче потім заплатити за твою тітку стільки, скільки вона варта, він знайде якогось старого лицаря зиску або ще бозна-яку зачухану графиню, щоб підписала ті мемуари". "Ох! — зітхнув я.— Нащо я покинув свою доброчесну мансарду? Цей світ такий брудний, такий підлий з другого боку!" "Ет,— відказав Растіньяк,— це все поезія, а нам ідеться про діло. Ти як дитина. Слухай: щодо мемуарів, то судитиме про них публіка. Що ж до мого літературного звідника, то хіба не витратив він восьми років життя й не оплатив своєї причетності до книгарства болючим досвідом? Ви ділите з ним не порівну працю над книжкою, але хіба твоя частка грошей не краща? Двадцять п'ять луїдорів — це для тебе більша сума, ніж тисяча франків для нього. Та ж ти можеш написати історичні мемуари, це ж буде твір мистецтва, а Дідро складав шість проповідей за сто екю..." "Врешті,— сказав я схвильовано,— для мене це необхідність, і я, мій друже, дякую тобі. Двадцять п'ять луїдорів — це для мене багатство". "Ще більше, ніж ти гадаєш,— відказав він, сміючись.— Коли Фіно дає мені комісійні, то хіба ти не здогадуєшся, що й вони будуть твої? їдьмо до Булонського Лісу; там побачимо твою графиню, і я покажу тобі гарненьку вдовичку, що з нею збираюсь одружитися. Чарівна жіночка, ельзаска, тільки трохи товстувата. Читає Канта, Шіллера, Жана-Поля75 і цілу купу книжок з гідравліки. В неї манія про все питати моєї думки, і доводиться удавати, ніби розумію всі оті німецькі мудрощі, знати цілу купу балад, усе оте снодійне зілля, яке мені забороняє лікар. Я ще не зміг відучити її від літературного ентузіазму, вона плаче, читаючи Гете, і я мушу теж пускати сльозу співчуття, бо в неї півсотні тисяч франків ренти, друже, і чарівна ніжка, найчарівніша в світі ручка! Ох, якби вона не казала "мій друше" і "парон" замість "мій друже" і "барон", це була б довершена жінка". Ми побачили графиню, розкішну в розкішному екіпажі. Кокетка привітала нас палко і подарувала мені усмішку, що тоді здавалась мені божественною, сповненою любові. О! Я був щасливий, я вірив, що мене кохають, я мав гроші й скарби жаги, я вже не був знедолений. Мені стало легко на серці, весело, я був задоволений усім і вважав кохану свого друга чарівною. Дерева, повітря, небо, вся природа неначе повторювали усмішку Феодори. Повернувшись на Єлісейські Поля, ми пішли до Растіньякових капелюшника й кравця. Справа з кольє73 дозволила мені перейти від свого нужденного мирного стану до грізного стану війни. Відтепер я міг без страху змагатися в елегантності з юнаками, що крутились коло Феодори. Я повернувся додому. Я замкнувся, на вигляд спокійний, і сів коло вікна, прощаючись навіки зі своїми покрівлями. Я вже був у майбутньому, бачив своє життя, наче на сцені, наперед смакував кохання та його втіхи. О! Яким бурхливим може бути життя в чотирьох стінах мансарди! Людська душа — це фея, вона обертає солому в діаманти; під її чарівною паличкою заворожені палаци розкриваються, як польові квіти під гарячим промінням сонця. Другого дня, опівдні, Поліна тихо постукала в мої двері й подала — вгадай що! — листа від Феодори. Графиня просила мене прийти до Люксембурзького саду, щоб удвох оглянути музеї та Ботанічний сад. "Посланець чекає відповіді",— хвильку помовчавши, сказала Поліна. . Я швидко начеркав подячного листа, і Поліна віднесла його. Я одягнувся. В ту хвилину, коли я, досить задоволений із себе, докінчував свій туалет, мене охопив крижаний дрож від думки, чи Феодора приїде в екіпажі, чи прийде пішки? Чи буде дощ, чи погода? Але байдуже, чи буде вона пішки, чи в екіпажі, хто ж угадає жіночі примхи? В неї може не бути з собою грошей, і вона захоче дати сто су малому савоярові, бо він буде в мальовничому лахмітті. У мене не було ані мідяка, і я мав одержати гроші тільки ввечері. О, як у цих кризах нашої молодості дорого платить поет за ту розумову силу, яку дають йому аскетичне життя й праця! За мить цілий рій пекучих думок ужалив мене. Я глянув у вікно на небо; погода була непевна. Правда, можна буде взяти екіпаж на цілий день, але ж тоді моє щастя щохвилини труїтиме страх: а що як Фіно ввечері не прийде? Я не почував себе досить сильним, щоб терпіти такі страхи в години радості. Хоч і знав, що нічого не знайду, та я заходився обнишпорювати кімнату, шукати уявних монет навіть у своєму матраці, перешпортав усе, витрусив і старі чоботи. Охоплений нервовою гарячкою, я оглядав поперекидані меблі. Ти зрозумієш ту радість, що охопила мене, коли, всьоме висунувши з письмового столу шухляду, я обшукав її із недбальством розпачу й помітив, що до бічної стінки притулилась блискуча, ясна, як зірка на сході, прекрасна, щляхетна монета в сто су? Не дорікаючи їй, що вона мовчала, чому так жорстоко затаїлась, я поцілував її, як вірного друга в нещасті, й привітав криком, що озвався луною ззаду. Я різко обернувся й побачив зблідлу Поліну. "Я гадала,— мовила вона схвильовано,— що ви поранились. Посланець...— І замовкла, ніби їй здушило горло.— Мама йому заплатила".