⋗ Final Countdown: One Year To...TOTAL MILITARY COLLAPSE ⧛ March 31
"If China were to cut us off now, the US military would run out of minerals needed to make most weapons within a year."
At times, our affiliate partners reach out to the Editors at Take The Trades with special opportunities for our readers. The message below is one we think you should take a close, serious look at.
Леся, викрутившись із того сватання, зникла з світлині і не ввійшла на вечерю; а послі вечері зараз порозходились на спочинок. Старого Шрама і божого чоловіка положили в світлиці, а Петро, по козацьки, ліг у садку під чистим небом. Не знаю вже, яково-то йому після того сватання спалось. Як же вернувся вранці до світлиці, то божого чоловіка вже не було в компанії: поплентавсь дідусь іще до схід сонця із Хмарища. Усі повдягались у довгі подорожні сукні і ждали тільки старого Шрама. Той, стоя перед образом, дочитував своїх молитов. По стінах і по полицях у світлиці не видно було більш ні дорогої зброї, ні срібних кубків; бо в тую неспокійну старосвітщину, одлучаючись, не кидай було плохо дома нічого, а ховай по тайниках, по підземних скарбницях. Старий Шрам звелів синові сідлати коні; як ось і Василь Невольник виїхав із-за садка з ридваном. Погодив тоді бог козакам надрать у своїх ворогів усячини, що не один старшина, мов який дука, їздив ридваном. Блищали мідяні, позолотисти герби на ридвані в Череваня; миготіла в очах дорога горорізьба — леви, струсові пір'я, булави з бунчуками; а тих, може, перевелось і кодло, що сими гербами величались... Мати з дочкою сіли в ридван, а Черевань не покидав-таки козаковання — поїхав на прощу верхи. Шрам із ним держав перед того поїзду. Петро хотів їхати поруч із верховими, да й сам не знав, як оставсь коло ридвана, мов прив'язаний. Іде сердега мовчки і голову понурив. Далі, надумавшись, і каже: — Паніматко! Учора діло пішло було на лад, да й розв'язалось із твоєї ласки. Не по правді ви із своєю Лесею робите. Я до вас із щирим серцем, а ви до мене з хитрощами. Лучче б уже одрізати попросту, да й годі. Ну, що в вас на мислі? Скажи, паніматко, щиро, чи думаєш ти оддати за мене Лесю, чи в тебе другий єсть на прикметі? — І єсть, і нема; і нема, і єсть,— каже, сміючись, Череваниха. — Що отеє в вас за загадки? — аж скрикнув з досади Петро.— Уже коли рвати, то рви, не дьоргавши! Скажи мені, паніматко, щиро, кого ви собі маєте на думці? — Е, паничеську! — каже Череваниха.— Потривай-бо трошки: ще рано брати нас на ісповідь! Замовк Петро, понурив голову, а на виду поблід, мов хустка: доняла йому до живого Череваниха. Вже й сама Леся, зглянувши на матір, похитала головою. Усміхнулась горда мати да й каже: — Ну, козаче, коли вже тобі так пильно припало, то от тобі уся історія. Леся моя родилась у чудну планету; ще як я нею ходила, приснився раз мені сон дивен-дивен на прочудо. Слухай, козаче, та на ус мотай. Здалось мені, ніби посеред поля могила; па могилі стоїть панна, а од панни сяє, як од сонця. І з'їжджаються козаки і славні лицарі з усього світу — од Подолля, од Волині, од Сівери і од Запорожжя. Вкрили, бачся, все поле, мов маки зацвіли по городах, вкрили да й стали битись один на один, кому буде та ясная панна. Б'ються день, б'ються другий,— як де не взявсь молодий гетьман на коні. Усі склонились перед ним, а він до могили — да й поняв ясную панну. Такий-то був мені сон, козаче! Проходить день, другий — ніяк його не забуду. Ударилась я до ворожки. Що ж ворожка? Як ти думаєш? — Я думаю тілько,— каже Петро,— що ти, паніматко, з мене глузуєш, от і все! — Ні, не глузую, козаче. Слухай да на ус мотай, що сказала ворожка. "А що ж,— каже,— пані, сей тобі сон пророкує дочку із зятем. Дочка в тебе буде на весь світ красою, а зять — на весь світ славою. Будуть із'їжджатись з усього світу пани й гетьмани, дивоватимуться красі твоєі доні, дароватиму'гь їй срібло-злото, та ніхто її не обдарує краще од судженого. Суджений буде ясен красою між усіма панами і гетьманами; замість очей будуть зорі, на лобу — сонце, на потилиці — місяць". Так промовила мені, віщуючи, стара бабуся. Як ось, справді, дав мені господь дочку — справдилось бабусине слово: півроку їй, не послідуща між дівчатами. Трошки згодом зашуміло по Вкраїні, закипіло, мов у казані, і стали з'їжджатись у Київ пани да гетьмани — справдилось друге бабусине слово. Усі дивовались на мою дитину, даровали їй сережки, дорогі перстені; тілько ж ніхто так не обдаровав її, як той гетьман, що мені снився. Його слова викликали в мене якесь сп'яніння, моя ревнивість уже тривожилась і за минуле Феодори. Тремтячи від радості, я заквапився до салону, де залишив графиню, й зустрів її в готичному будуарі. Вона зупинила мене усмішкою, посадила поруч себе, спитала про мою працю і неначе жваво зацікавилась, надто коли я виклав їй свою систему в жартах, а не повчальним, докторальним тоном. Їй, видно, дуже сподобалося, що людська воля — це матеріальна сила, так само, як пара, і що в духовному світі ніщо не змогло б опиратися цій силі, якби людина навчилася її зосереджувати, володіти нею в цілості й весь час спрямовувати на душі потік цієї плинної маси; що така людина, відповідно до завдань людства, могла б змінювати все, навіть непорушні закони природи. Феодорині заперечення свідчили про певну вигостреність розуму; щоб полестити їй, я мусив кілька разів визнати за нею рацію, а потім розбив усі ці жіночі заперечення одним словом, звернувши її увагу на повсякденне явище, сон, начебто якнайпростіше, але в глибині сповнене нерозв'язних проблем для вченого, і цим полоскотав її цікавість. Графиня навіть замовкла на хвильку, коли я сказав їй, що наші ідеї — це організовані, викінчені істоти, які живуть у невидимому світі і впливають на нашу долю, й навів як доказ думки Декарта, Дідро й Наполеона, чиї ідеї владарювали та й досі владарюють над нашою добою. Мені припала честь розважити графиню: прощаючись зі мною, вона попросила мене заходити ще, а по-придворному кажучи, я був наближений до її особи. Чи то за властивою мені похвальною звичкою я побачив у шаблонних формулах ввічливості щиру правду, чи то Феодора побачила в мені майбутню знаменитість і захотіла поповнити свій звіринець ще одним ученим, але мені здалося, що я справив на неї гарне враження. Я закликав на допомогу всі свої знання з фізіології, всі свої давніші спостереження над жінками й цілий вечір вивчав цю своєрідну людину та її натуру; сховавшись у віконній ніші, я намагався розгадати її думки, відкрити їх у її поведінці й придивлявся, як вона в ролі господині ходить по кімнатах, сідає, починає розмову, підкликає когось із гостей, розпитує його і, зіпершись на одвірок, слухає; переходячи з місця на місце, вона так чарівно вигинала стан, так граційно маяла сукнею, так владно збуджувала жадання, що я серйозно засумнівався щодо її цноти. Коли Феодора тепер зневажала кохання, то давніш, певне, була вельми жагуча; досвідчена жриця кохання виявлялась навіть у її манері стояти перед співрозмовником: вона кокетливо спиралась на виступ панелі, як могла б спиратися жінка, готова піддатись, але готова й утекти, коли її злякає занадто жагучий погляд. М'яко схрестивши руки, вона неначе вдихала слова співрозмовника, прихильно слухала їх навіть очима, а сама випромінювала почуття. Її свіжі, червоні губи чітко вирізнялись на живому білому обличчі. Каштанові кучері відтінювали світло-карі очі з прожилками, наче на флорентійському мармурі, а вираз тих очей ніби надавав особливо тонкого змісту її словам. Та й стан її чарував знадливою гнучкістю. Якась суперниця, може, сказала б, що в неї надто густі брови, які зрослись над переніссям, і ледь помітний пушок на щоках, що не скрашує обличчя. А мені здавалося, що на всьому в ній є відбиток жаги. Любов'ю дихали італійські вії, прекрасні плечі, гідні Венери Мілоської, риси її обличчя, нижня губа, надто повна й надто червона. Це було щось більше, ніж просто жінка — це був цілий роман. Але ці скарби жіночності, це гармонійне сполучення ліній, пишні форми тіла, що так багато обіцяли, не узгоджувалися з постійною стриманістю, надзвичайною скромністю, що суперечили загальному виглядові.
"If China were to cut us off now, the US military would run out of minerals needed to make most weapons within a year."
Леся, викрутившись із того сватання, зникла з світлині і не ввійшла на вечерю; а послі вечері зараз порозходились на спочинок. Старого Шрама і божого чоловіка положили в світлиці, а Петро, по козацьки, ліг у садку під чистим небом. Не знаю вже, яково-то йому після того сватання спалось. Як же вернувся вранці до світлиці, то божого чоловіка вже не було в компанії: поплентавсь дідусь іще до схід сонця із Хмарища. Усі повдягались у довгі подорожні сукні і ждали тільки старого Шрама. Той, стоя перед образом, дочитував своїх молитов. По стінах і по полицях у світлиці не видно було більш ні дорогої зброї, ні срібних кубків; бо в тую неспокійну старосвітщину, одлучаючись, не кидай було плохо дома нічого, а ховай по тайниках, по підземних скарбницях. Старий Шрам звелів синові сідлати коні; як ось і Василь Невольник виїхав із-за садка з ридваном. Погодив тоді бог козакам надрать у своїх ворогів усячини, що не один старшина, мов який дука, їздив ридваном. Блищали мідяні, позолотисти герби на ридвані в Череваня; миготіла в очах дорога горорізьба — леви, струсові пір'я, булави з бунчуками; а тих, може, перевелось і кодло, що сими гербами величались... Мати з дочкою сіли в ридван, а Черевань не покидав-таки козаковання — поїхав на прощу верхи. Шрам із ним держав перед того поїзду. Петро хотів їхати поруч із верховими, да й сам не знав, як оставсь коло ридвана, мов прив'язаний. Іде сердега мовчки і голову понурив. Далі, надумавшись, і каже: — Паніматко! Учора діло пішло було на лад, да й розв'язалось із твоєї ласки. Не по правді ви із своєю Лесею робите. Я до вас із щирим серцем, а ви до мене з хитрощами. Лучче б уже одрізати попросту, да й годі. Ну, що в вас на мислі? Скажи, паніматко, щиро, чи думаєш ти оддати за мене Лесю, чи в тебе другий єсть на прикметі? — І єсть, і нема; і нема, і єсть,— каже, сміючись, Череваниха. — Що отеє в вас за загадки? — аж скрикнув з досади Петро.— Уже коли рвати, то рви, не дьоргавши! Скажи мені, паніматко, щиро, кого ви собі маєте на думці? — Е, паничеську! — каже Череваниха.— Потривай-бо трошки: ще рано брати нас на ісповідь! Замовк Петро, понурив голову, а на виду поблід, мов хустка: доняла йому до живого Череваниха. Вже й сама Леся, зглянувши на матір, похитала головою. Усміхнулась горда мати да й каже: — Ну, козаче, коли вже тобі так пильно припало, то от тобі уся історія. Леся моя родилась у чудну планету; ще як я нею ходила, приснився раз мені сон дивен-дивен на прочудо. Слухай, козаче, та на ус мотай. Здалось мені, ніби посеред поля могила; па могилі стоїть панна, а од панни сяє, як од сонця. І з'їжджаються козаки і славні лицарі з усього світу — од Подолля, од Волині, од Сівери і од Запорожжя. Вкрили, бачся, все поле, мов маки зацвіли по городах, вкрили да й стали битись один на один, кому буде та ясная панна. Б'ються день, б'ються другий,— як де не взявсь молодий гетьман на коні. Усі склонились перед ним, а він до могили — да й поняв ясную панну. Такий-то був мені сон, козаче! Проходить день, другий — ніяк його не забуду. Ударилась я до ворожки. Що ж ворожка? Як ти думаєш? — Я думаю тілько,— каже Петро,— що ти, паніматко, з мене глузуєш, от і все! — Ні, не глузую, козаче. Слухай да на ус мотай, що сказала ворожка. "А що ж,— каже,— пані, сей тобі сон пророкує дочку із зятем. Дочка в тебе буде на весь світ красою, а зять — на весь світ славою. Будуть із'їжджатись з усього світу пани й гетьмани, дивоватимуться красі твоєі доні, дароватиму'гь їй срібло-злото, та ніхто її не обдарує краще од судженого. Суджений буде ясен красою між усіма панами і гетьманами; замість очей будуть зорі, на лобу — сонце, на потилиці — місяць". Так промовила мені, віщуючи, стара бабуся. Як ось, справді, дав мені господь дочку — справдилось бабусине слово: півроку їй, не послідуща між дівчатами. Трошки згодом зашуміло по Вкраїні, закипіло, мов у казані, і стали з'їжджатись у Київ пани да гетьмани — справдилось друге бабусине слово. Усі дивовались на мою дитину, даровали їй сережки, дорогі перстені; тілько ж ніхто так не обдаровав її, як той гетьман, що мені снився. Його слова викликали в мене якесь сп'яніння, моя ревнивість уже тривожилась і за минуле Феодори. Тремтячи від радості, я заквапився до салону, де залишив графиню, й зустрів її в готичному будуарі. Вона зупинила мене усмішкою, посадила поруч себе, спитала про мою працю і неначе жваво зацікавилась, надто коли я виклав їй свою систему в жартах, а не повчальним, докторальним тоном. Їй, видно, дуже сподобалося, що людська воля — це матеріальна сила, так само, як пара, і що в духовному світі ніщо не змогло б опиратися цій силі, якби людина навчилася її зосереджувати, володіти нею в цілості й весь час спрямовувати на душі потік цієї плинної маси; що така людина, відповідно до завдань людства, могла б змінювати все, навіть непорушні закони природи. Феодорині заперечення свідчили про певну вигостреність розуму; щоб полестити їй, я мусив кілька разів визнати за нею рацію, а потім розбив усі ці жіночі заперечення одним словом, звернувши її увагу на повсякденне явище, сон, начебто якнайпростіше, але в глибині сповнене нерозв'язних проблем для вченого, і цим полоскотав її цікавість. Графиня навіть замовкла на хвильку, коли я сказав їй, що наші ідеї — це організовані, викінчені істоти, які живуть у невидимому світі і впливають на нашу долю, й навів як доказ думки Декарта, Дідро й Наполеона, чиї ідеї владарювали та й досі владарюють над нашою добою. Мені припала честь розважити графиню: прощаючись зі мною, вона попросила мене заходити ще, а по-придворному кажучи, я був наближений до її особи. Чи то за властивою мені похвальною звичкою я побачив у шаблонних формулах ввічливості щиру правду, чи то Феодора побачила в мені майбутню знаменитість і захотіла поповнити свій звіринець ще одним ученим, але мені здалося, що я справив на неї гарне враження. Я закликав на допомогу всі свої знання з фізіології, всі свої давніші спостереження над жінками й цілий вечір вивчав цю своєрідну людину та її натуру; сховавшись у віконній ніші, я намагався розгадати її думки, відкрити їх у її поведінці й придивлявся, як вона в ролі господині ходить по кімнатах, сідає, починає розмову, підкликає когось із гостей, розпитує його і, зіпершись на одвірок, слухає; переходячи з місця на місце, вона так чарівно вигинала стан, так граційно маяла сукнею, так владно збуджувала жадання, що я серйозно засумнівався щодо її цноти. Коли Феодора тепер зневажала кохання, то давніш, певне, була вельми жагуча; досвідчена жриця кохання виявлялась навіть у її манері стояти перед співрозмовником: вона кокетливо спиралась на виступ панелі, як могла б спиратися жінка, готова піддатись, але готова й утекти, коли її злякає занадто жагучий погляд. М'яко схрестивши руки, вона неначе вдихала слова співрозмовника, прихильно слухала їх навіть очима, а сама випромінювала почуття. Її свіжі, червоні губи чітко вирізнялись на живому білому обличчі. Каштанові кучері відтінювали світло-карі очі з прожилками, наче на флорентійському мармурі, а вираз тих очей ніби надавав особливо тонкого змісту її словам. Та й стан її чарував знадливою гнучкістю. Якась суперниця, може, сказала б, що в неї надто густі брови, які зрослись над переніссям, і ледь помітний пушок на щоках, що не скрашує обличчя. А мені здавалося, що на всьому в ній є відбиток жаги. Любов'ю дихали італійські вії, прекрасні плечі, гідні Венери Мілоської, риси її обличчя, нижня губа, надто повна й надто червона. Це було щось більше, ніж просто жінка — це був цілий роман. Але ці скарби жіночності, це гармонійне сполучення ліній, пишні форми тіла, що так багато обіцяли, не узгоджувалися з постійною стриманістю, надзвичайною скромністю, що суперечили загальному виглядові.
Леся, викрутившись із того сватання, зникла з світлині і не ввійшла на вечерю; а послі вечері зараз порозходились на спочинок. Старого Шрама і божого чоловіка положили в світлиці, а Петро, по козацьки, ліг у садку під чистим небом. Не знаю вже, яково-то йому після того сватання спалось. Як же вернувся вранці до світлиці, то божого чоловіка вже не було в компанії: поплентавсь дідусь іще до схід сонця із Хмарища. Усі повдягались у довгі подорожні сукні і ждали тільки старого Шрама. Той, стоя перед образом, дочитував своїх молитов. По стінах і по полицях у світлиці не видно було більш ні дорогої зброї, ні срібних кубків; бо в тую неспокійну старосвітщину, одлучаючись, не кидай було плохо дома нічого, а ховай по тайниках, по підземних скарбницях. Старий Шрам звелів синові сідлати коні; як ось і Василь Невольник виїхав із-за садка з ридваном. Погодив тоді бог козакам надрать у своїх ворогів усячини, що не один старшина, мов який дука, їздив ридваном. Блищали мідяні, позолотисти герби на ридвані в Череваня; миготіла в очах дорога горорізьба — леви, струсові пір'я, булави з бунчуками; а тих, може, перевелось і кодло, що сими гербами величались... Мати з дочкою сіли в ридван, а Черевань не покидав-таки козаковання — поїхав на прощу верхи. Шрам із ним держав перед того поїзду. Петро хотів їхати поруч із верховими, да й сам не знав, як оставсь коло ридвана, мов прив'язаний. Іде сердега мовчки і голову понурив. Далі, надумавшись, і каже: — Паніматко! Учора діло пішло було на лад, да й розв'язалось із твоєї ласки. Не по правді ви із своєю Лесею робите. Я до вас із щирим серцем, а ви до мене з хитрощами. Лучче б уже одрізати попросту, да й годі. Ну, що в вас на мислі? Скажи, паніматко, щиро, чи думаєш ти оддати за мене Лесю, чи в тебе другий єсть на прикметі? — І єсть, і нема; і нема, і єсть,— каже, сміючись, Череваниха. — Що отеє в вас за загадки? — аж скрикнув з досади Петро.— Уже коли рвати, то рви, не дьоргавши! Скажи мені, паніматко, щиро, кого ви собі маєте на думці? — Е, паничеську! — каже Череваниха.— Потривай-бо трошки: ще рано брати нас на ісповідь! Замовк Петро, понурив голову, а на виду поблід, мов хустка: доняла йому до живого Череваниха. Вже й сама Леся, зглянувши на матір, похитала головою. Усміхнулась горда мати да й каже: — Ну, козаче, коли вже тобі так пильно припало, то от тобі уся історія. Леся моя родилась у чудну планету; ще як я нею ходила, приснився раз мені сон дивен-дивен на прочудо. Слухай, козаче, та на ус мотай. Здалось мені, ніби посеред поля могила; па могилі стоїть панна, а од панни сяє, як од сонця. І з'їжджаються козаки і славні лицарі з усього світу — од Подолля, од Волині, од Сівери і од Запорожжя. Вкрили, бачся, все поле, мов маки зацвіли по городах, вкрили да й стали битись один на один, кому буде та ясная панна. Б'ються день, б'ються другий,— як де не взявсь молодий гетьман на коні. Усі склонились перед ним, а він до могили — да й поняв ясную панну. Такий-то був мені сон, козаче! Проходить день, другий — ніяк його не забуду. Ударилась я до ворожки. Що ж ворожка? Як ти думаєш? — Я думаю тілько,— каже Петро,— що ти, паніматко, з мене глузуєш, от і все! — Ні, не глузую, козаче. Слухай да на ус мотай, що сказала ворожка. "А що ж,— каже,— пані, сей тобі сон пророкує дочку із зятем. Дочка в тебе буде на весь світ красою, а зять — на весь світ славою. Будуть із'їжджатись з усього світу пани й гетьмани, дивоватимуться красі твоєі доні, дароватиму'гь їй срібло-злото, та ніхто її не обдарує краще од судженого. Суджений буде ясен красою між усіма панами і гетьманами; замість очей будуть зорі, на лобу — сонце, на потилиці — місяць". Так промовила мені, віщуючи, стара бабуся. Як ось, справді, дав мені господь дочку — справдилось бабусине слово: півроку їй, не послідуща між дівчатами. Трошки згодом зашуміло по Вкраїні, закипіло, мов у казані, і стали з'їжджатись у Київ пани да гетьмани — справдилось друге бабусине слово. Усі дивовались на мою дитину, даровали їй сережки, дорогі перстені; тілько ж ніхто так не обдаровав її, як той гетьман, що мені снився. Його слова викликали в мене якесь сп'яніння, моя ревнивість уже тривожилась і за минуле Феодори. Тремтячи від радості, я заквапився до салону, де залишив графиню, й зустрів її в готичному будуарі. Вона зупинила мене усмішкою, посадила поруч себе, спитала про мою працю і неначе жваво зацікавилась, надто коли я виклав їй свою систему в жартах, а не повчальним, докторальним тоном. Їй, видно, дуже сподобалося, що людська воля — це матеріальна сила, так само, як пара, і що в духовному світі ніщо не змогло б опиратися цій силі, якби людина навчилася її зосереджувати, володіти нею в цілості й весь час спрямовувати на душі потік цієї плинної маси; що така людина, відповідно до завдань людства, могла б змінювати все, навіть непорушні закони природи. Феодорині заперечення свідчили про певну вигостреність розуму; щоб полестити їй, я мусив кілька разів визнати за нею рацію, а потім розбив усі ці жіночі заперечення одним словом, звернувши її увагу на повсякденне явище, сон, начебто якнайпростіше, але в глибині сповнене нерозв'язних проблем для вченого, і цим полоскотав її цікавість. Графиня навіть замовкла на хвильку, коли я сказав їй, що наші ідеї — це організовані, викінчені істоти, які живуть у невидимому світі і впливають на нашу долю, й навів як доказ думки Декарта, Дідро й Наполеона, чиї ідеї владарювали та й досі владарюють над нашою добою. Мені припала честь розважити графиню: прощаючись зі мною, вона попросила мене заходити ще, а по-придворному кажучи, я був наближений до її особи. Чи то за властивою мені похвальною звичкою я побачив у шаблонних формулах ввічливості щиру правду, чи то Феодора побачила в мені майбутню знаменитість і захотіла поповнити свій звіринець ще одним ученим, але мені здалося, що я справив на неї гарне враження. Я закликав на допомогу всі свої знання з фізіології, всі свої давніші спостереження над жінками й цілий вечір вивчав цю своєрідну людину та її натуру; сховавшись у віконній ніші, я намагався розгадати її думки, відкрити їх у її поведінці й придивлявся, як вона в ролі господині ходить по кімнатах, сідає, починає розмову, підкликає когось із гостей, розпитує його і, зіпершись на одвірок, слухає; переходячи з місця на місце, вона так чарівно вигинала стан, так граційно маяла сукнею, так владно збуджувала жадання, що я серйозно засумнівався щодо її цноти. Коли Феодора тепер зневажала кохання, то давніш, певне, була вельми жагуча; досвідчена жриця кохання виявлялась навіть у її манері стояти перед співрозмовником: вона кокетливо спиралась на виступ панелі, як могла б спиратися жінка, готова піддатись, але готова й утекти, коли її злякає занадто жагучий погляд. М'яко схрестивши руки, вона неначе вдихала слова співрозмовника, прихильно слухала їх навіть очима, а сама випромінювала почуття. Її свіжі, червоні губи чітко вирізнялись на живому білому обличчі. Каштанові кучері відтінювали світло-карі очі з прожилками, наче на флорентійському мармурі, а вираз тих очей ніби надавав особливо тонкого змісту її словам. Та й стан її чарував знадливою гнучкістю. Якась суперниця, може, сказала б, що в неї надто густі брови, які зрослись над переніссям, і ледь помітний пушок на щоках, що не скрашує обличчя. А мені здавалося, що на всьому в ній є відбиток жаги. Любов'ю дихали італійські вії, прекрасні плечі, гідні Венери Мілоської, риси її обличчя, нижня губа, надто повна й надто червона. Це було щось більше, ніж просто жінка — це був цілий роман. Але ці скарби жіночності, це гармонійне сполучення ліній, пишні форми тіла, що так багато обіцяли, не узгоджувалися з постійною стриманістю, надзвичайною скромністю, що суперечили загальному виглядові.
Леся, викрутившись із того сватання, зникла з світлині і не ввійшла на вечерю; а послі вечері зараз порозходились на спочинок. Старого Шрама і божого чоловіка положили в світлиці, а Петро, по козацьки, ліг у садку під чистим небом. Не знаю вже, яково-то йому після того сватання спалось. Як же вернувся вранці до світлиці, то божого чоловіка вже не було в компанії: поплентавсь дідусь іще до схід сонця із Хмарища. Усі повдягались у довгі подорожні сукні і ждали тільки старого Шрама. Той, стоя перед образом, дочитував своїх молитов. По стінах і по полицях у світлиці не видно було більш ні дорогої зброї, ні срібних кубків; бо в тую неспокійну старосвітщину, одлучаючись, не кидай було плохо дома нічого, а ховай по тайниках, по підземних скарбницях. Старий Шрам звелів синові сідлати коні; як ось і Василь Невольник виїхав із-за садка з ридваном. Погодив тоді бог козакам надрать у своїх ворогів усячини, що не один старшина, мов який дука, їздив ридваном. Блищали мідяні, позолотисти герби на ридвані в Череваня; миготіла в очах дорога горорізьба — леви, струсові пір'я, булави з бунчуками; а тих, може, перевелось і кодло, що сими гербами величались... Мати з дочкою сіли в ридван, а Черевань не покидав-таки козаковання — поїхав на прощу верхи. Шрам із ним держав перед того поїзду. Петро хотів їхати поруч із верховими, да й сам не знав, як оставсь коло ридвана, мов прив'язаний. Іде сердега мовчки і голову понурив. Далі, надумавшись, і каже: — Паніматко! Учора діло пішло було на лад, да й розв'язалось із твоєї ласки. Не по правді ви із своєю Лесею робите. Я до вас із щирим серцем, а ви до мене з хитрощами. Лучче б уже одрізати попросту, да й годі. Ну, що в вас на мислі? Скажи, паніматко, щиро, чи думаєш ти оддати за мене Лесю, чи в тебе другий єсть на прикметі? — І єсть, і нема; і нема, і єсть,— каже, сміючись, Череваниха. — Що отеє в вас за загадки? — аж скрикнув з досади Петро.— Уже коли рвати, то рви, не дьоргавши! Скажи мені, паніматко, щиро, кого ви собі маєте на думці? — Е, паничеську! — каже Череваниха.— Потривай-бо трошки: ще рано брати нас на ісповідь! Замовк Петро, понурив голову, а на виду поблід, мов хустка: доняла йому до живого Череваниха. Вже й сама Леся, зглянувши на матір, похитала головою. Усміхнулась горда мати да й каже: — Ну, козаче, коли вже тобі так пильно припало, то от тобі уся історія. Леся моя родилась у чудну планету; ще як я нею ходила, приснився раз мені сон дивен-дивен на прочудо. Слухай, козаче, та на ус мотай. Здалось мені, ніби посеред поля могила; па могилі стоїть панна, а од панни сяє, як од сонця. І з'їжджаються козаки і славні лицарі з усього світу — од Подолля, од Волині, од Сівери і од Запорожжя. Вкрили, бачся, все поле, мов маки зацвіли по городах, вкрили да й стали битись один на один, кому буде та ясная панна. Б'ються день, б'ються другий,— як де не взявсь молодий гетьман на коні. Усі склонились перед ним, а він до могили — да й поняв ясную панну. Такий-то був мені сон, козаче! Проходить день, другий — ніяк його не забуду. Ударилась я до ворожки. Що ж ворожка? Як ти думаєш? — Я думаю тілько,— каже Петро,— що ти, паніматко, з мене глузуєш, от і все! — Ні, не глузую, козаче. Слухай да на ус мотай, що сказала ворожка. "А що ж,— каже,— пані, сей тобі сон пророкує дочку із зятем. Дочка в тебе буде на весь світ красою, а зять — на весь світ славою. Будуть із'їжджатись з усього світу пани й гетьмани, дивоватимуться красі твоєі доні, дароватиму'гь їй срібло-злото, та ніхто її не обдарує краще од судженого. Суджений буде ясен красою між усіма панами і гетьманами; замість очей будуть зорі, на лобу — сонце, на потилиці — місяць". Так промовила мені, віщуючи, стара бабуся. Як ось, справді, дав мені господь дочку — справдилось бабусине слово: півроку їй, не послідуща між дівчатами. Трошки згодом зашуміло по Вкраїні, закипіло, мов у казані, і стали з'їжджатись у Київ пани да гетьмани — справдилось друге бабусине слово. Усі дивовались на мою дитину, даровали їй сережки, дорогі перстені; тілько ж ніхто так не обдаровав її, як той гетьман, що мені снився. Його слова викликали в мене якесь сп'яніння, моя ревнивість уже тривожилась і за минуле Феодори. Тремтячи від радості, я заквапився до салону, де залишив графиню, й зустрів її в готичному будуарі. Вона зупинила мене усмішкою, посадила поруч себе, спитала про мою працю і неначе жваво зацікавилась, надто коли я виклав їй свою систему в жартах, а не повчальним, докторальним тоном. Їй, видно, дуже сподобалося, що людська воля — це матеріальна сила, так само, як пара, і що в духовному світі ніщо не змогло б опиратися цій силі, якби людина навчилася її зосереджувати, володіти нею в цілості й весь час спрямовувати на душі потік цієї плинної маси; що така людина, відповідно до завдань людства, могла б змінювати все, навіть непорушні закони природи. Феодорині заперечення свідчили про певну вигостреність розуму; щоб полестити їй, я мусив кілька разів визнати за нею рацію, а потім розбив усі ці жіночі заперечення одним словом, звернувши її увагу на повсякденне явище, сон, начебто якнайпростіше, але в глибині сповнене нерозв'язних проблем для вченого, і цим полоскотав її цікавість. Графиня навіть замовкла на хвильку, коли я сказав їй, що наші ідеї — це організовані, викінчені істоти, які живуть у невидимому світі і впливають на нашу долю, й навів як доказ думки Декарта, Дідро й Наполеона, чиї ідеї владарювали та й досі владарюють над нашою добою. Мені припала честь розважити графиню: прощаючись зі мною, вона попросила мене заходити ще, а по-придворному кажучи, я був наближений до її особи. Чи то за властивою мені похвальною звичкою я побачив у шаблонних формулах ввічливості щиру правду, чи то Феодора побачила в мені майбутню знаменитість і захотіла поповнити свій звіринець ще одним ученим, але мені здалося, що я справив на неї гарне враження. Я закликав на допомогу всі свої знання з фізіології, всі свої давніші спостереження над жінками й цілий вечір вивчав цю своєрідну людину та її натуру; сховавшись у віконній ніші, я намагався розгадати її думки, відкрити їх у її поведінці й придивлявся, як вона в ролі господині ходить по кімнатах, сідає, починає розмову, підкликає когось із гостей, розпитує його і, зіпершись на одвірок, слухає; переходячи з місця на місце, вона так чарівно вигинала стан, так граційно маяла сукнею, так владно збуджувала жадання, що я серйозно засумнівався щодо її цноти. Коли Феодора тепер зневажала кохання, то давніш, певне, була вельми жагуча; досвідчена жриця кохання виявлялась навіть у її манері стояти перед співрозмовником: вона кокетливо спиралась на виступ панелі, як могла б спиратися жінка, готова піддатись, але готова й утекти, коли її злякає занадто жагучий погляд. М'яко схрестивши руки, вона неначе вдихала слова співрозмовника, прихильно слухала їх навіть очима, а сама випромінювала почуття. Її свіжі, червоні губи чітко вирізнялись на живому білому обличчі. Каштанові кучері відтінювали світло-карі очі з прожилками, наче на флорентійському мармурі, а вираз тих очей ніби надавав особливо тонкого змісту її словам. Та й стан її чарував знадливою гнучкістю. Якась суперниця, може, сказала б, що в неї надто густі брови, які зрослись над переніссям, і ледь помітний пушок на щоках, що не скрашує обличчя. А мені здавалося, що на всьому в ній є відбиток жаги. Любов'ю дихали італійські вії, прекрасні плечі, гідні Венери Мілоської, риси її обличчя, нижня губа, надто повна й надто червона. Це було щось більше, ніж просто жінка — це був цілий роман. Але ці скарби жіночності, це гармонійне сполучення ліній, пишні форми тіла, що так багато обіцяли, не узгоджувалися з постійною стриманістю, надзвичайною скромністю, що суперечили загальному виглядові.
Його слова викликали в мене якесь сп'яніння, моя ревнивість уже тривожилась і за минуле Феодори. Тремтячи від радості, я заквапився до салону, де залишив графиню, й зустрів її в готичному будуарі. Вона зупинила мене усмішкою, посадила поруч себе, спитала про мою працю і неначе жваво зацікавилась, надто коли я виклав їй свою систему в жартах, а не повчальним, докторальним тоном. Їй, видно, дуже сподобалося, що людська воля — це матеріальна сила, так само, як пара, і що в духовному світі ніщо не змогло б опиратися цій силі, якби людина навчилася її зосереджувати, володіти нею в цілості й весь час спрямовувати на душі потік цієї плинної маси; що така людина, відповідно до завдань людства, могла б змінювати все, навіть непорушні закони природи. Феодорині заперечення свідчили про певну вигостреність розуму; щоб полестити їй, я мусив кілька разів визнати за нею рацію, а потім розбив усі ці жіночі заперечення одним словом, звернувши її увагу на повсякденне явище, сон, начебто якнайпростіше, але в глибині сповнене нерозв'язних проблем для вченого, і цим полоскотав її цікавість. Графиня навіть замовкла на хвильку, коли я сказав їй, що наші ідеї — це організовані, викінчені істоти, які живуть у невидимому світі і впливають на нашу долю, й навів як доказ думки Декарта, Дідро й Наполеона, чиї ідеї владарювали та й досі владарюють над нашою добою. Мені припала честь розважити графиню: прощаючись зі мною, вона попросила мене заходити ще, а по-придворному кажучи, я був наближений до її особи. Чи то за властивою мені похвальною звичкою я побачив у шаблонних формулах ввічливості щиру правду, чи то Феодора побачила в мені майбутню знаменитість і захотіла поповнити свій звіринець ще одним ученим, але мені здалося, що я справив на неї гарне враження. Я закликав на допомогу всі свої знання з фізіології, всі свої давніші спостереження над жінками й цілий вечір вивчав цю своєрідну людину та її натуру; сховавшись у віконній ніші, я намагався розгадати її думки, відкрити їх у її поведінці й придивлявся, як вона в ролі господині ходить по кімнатах, сідає, починає розмову, підкликає когось із гостей, розпитує його і, зіпершись на одвірок, слухає; переходячи з місця на місце, вона так чарівно вигинала стан, так граційно маяла сукнею, так владно збуджувала жадання, що я серйозно засумнівався щодо її цноти. Коли Феодора тепер зневажала кохання, то давніш, певне, була вельми жагуча; досвідчена жриця кохання виявлялась навіть у її манері стояти перед співрозмовником: вона кокетливо спиралась на виступ панелі, як могла б спиратися жінка, готова піддатись, але готова й утекти, коли її злякає занадто жагучий погляд. М'яко схрестивши руки, вона неначе вдихала слова співрозмовника, прихильно слухала їх навіть очима, а сама випромінювала почуття. Її свіжі, червоні губи чітко вирізнялись на живому білому обличчі. Каштанові кучері відтінювали світло-карі очі з прожилками, наче на флорентійському мармурі, а вираз тих очей ніби надавав особливо тонкого змісту її словам. Та й стан її чарував знадливою гнучкістю. Якась суперниця, може, сказала б, що в неї надто густі брови, які зрослись над переніссям, і ледь помітний пушок на щоках, що не скрашує обличчя. А мені здавалося, що на всьому в ній є відбиток жаги. Любов'ю дихали італійські вії, прекрасні плечі, гідні Венери Мілоської, риси її обличчя, нижня губа, надто повна й надто червона. Це було щось більше, ніж просто жінка — це був цілий роман. Але ці скарби жіночності, це гармонійне сполучення ліній, пишні форми тіла, що так багато обіцяли, не узгоджувалися з постійною стриманістю, надзвичайною скромністю, що суперечили загальному виглядові.
You are receiving this email because you have expressed an interest in the Financial Education niche on one of our landing pages or sign-up forms on our website.
If you have received this message in error, kindly ignore or unsubscribe.
To not miss out on any of our emails, be sure to whitelist us.
没有评论:
发表评论