▫ Exposed in this picture – govt planned overhaul 📷
And while it's the first station in America to give it up… it's certainly not the last.
At times, our affiliate partners reach out to the Editors at Take The Trades with special opportunities for our readers. The message below is one we think you should take a close, serious look at.
Пан Бекер подумав, що сердешний Вільфрід поводиться по-хлоп'ячому, а чужинець сподівався, що його інтуїція допоможе йому бодай трохи відкрити для себе правду з потоку слів старого служника. У Давида було непорушне невиразне обличчя вісімдесятирічного дідугана: з-під сивої чуприни виднілося чоло, на якому зморшки утворювали брезклі складки, а щоки позападали, скидаючись на дно пересохлих потоків. Здавалося, його життя таїлося в самих тільки очах, де жеврів вогник, одначе це світельце мовби пробивалося крізь хмари й мало в собі ту саму розгубленість, що її має очманіла нерухомість сп'яніння. Його важкі, повільні рухи виказували холодність його віку, що передавалася кожному, хто довго дивився на нього, бо він володів силою викликати оціпеніння. Вільфрідова скута свідомість прокидалася тільки тоді, коли він чув чийсь голос, когось бачив, згадував свою кохану. Ця свідомість була душею цього матеріального осколка. Побачивши самого Давида, ви неодмінно подумали б, що перед вами небіжчик, — невже то з'являлася Серафіта й розмовляла, невже то була вона? — що з могили вставав мрець і до нього поверталися рухи та дар мови. Ніде й ніколи не вдасться побачити таких висушених кісток, що їх Господній подих має оживити в долині Йосафата, ніколи ніхто не відтворював такого апокаліптичного образу краще за цього Лазаря, що його весь час викликає зі склепу до життя голос дівчини. Постійно алегорична, часто незрозуміла Давидова мова ставала на перешкоді жителям села розмовляти з ним, але вони цінували в ньому цей його спантеличений дух, що інстинктивно викликає захоплення в людей. Вільфрід застав Давида в першій кімнаті, де той дрімав біля грубки. Наче собака, що впізнає друзів дому, старий підвів очі, побачив чужинця, але й не ворухнувся. — Ну де вона? — спитав Вільфрід у старого, сідаючи біля нього. Давид помахав рукою в повітрі, мовби намагаючись зобразити політ птаха. — Вона більше не хворіє? — запитав Вільфрід. — Тільки освячені небом створіння вміють так страждати, що страждання не зменшує їхньої любові, це і є ознакою справжньої віри, — поважно відповів старий, так само як на випробуваному інструменті музикант бере навмання якусь ноту. — Хто вам сказав ці слова? — Дух. — Що з нею сталося вчора ввечері? Чи подолали ви вертумнів, які стояли на чатах біля неї? Чи просковзнули поміж мамонів? — Еге ж, — коротко відповів Давид, мовби прокинувшись. Чи він знищить його якогось дня, а чи ніколи не знищить його — те й те є фатальним кінцем для властивостей, без яких він не зміг би існувати. Чи світ — це своєрідне випробування, минуща форма, яка неодмінно зазнає руйнування? Чи Бог не буде непослідовний і безпорадний? Непослідовний: чи не повинен би він бачити наслідки, перш ніж проводити свій дослід, і чому він не поспішає нищити те, що колись він знищить? Безпорадний: чи варто було йому створювати недосконалий світ? Якщо недосконале створіння заперечує властивості, якими людина наділяє Бога, то погляньмо на це питання інакше: припустімо, що маємо справу з досконалим створінням. Ця ідея перебуває в цілковитій гармонії з ідеєю про надзвичайно розумного Бога, який не мав би ні в чому помилятися; але звідки тоді береться занепад, звідки береться відродження? Тож чи й справді досконалий світ незнищенний, а його форми ніколи не загинуть; невже світ не рухається ні вперед, ні назад, а кружляє по вічному колу, з якого він ніколи не зійде? Отже, тоді Бог залежатиме від свого створіння, а воно ж так само вічне, як і він сам: це примушує згадати одну з теорем, найбільш спрямованих проти Бога. Недосконалому світу властивий рух, розвиток, а досконалому — статичність. Якщо неможливо припустити прогресуючого Бога, не знаючи повних наслідків його творення, то чи існує статичний Бог, чи це не є тріумфом матерії, чи це не є найбільшим з усіх заперечень? При першому припущенні Бог занепадає через свою слабкість; при другому він занепадає через могуття своєї інертності. Отже, якщо будь-який розум доброї волі, пізнаючи й сприймаючи світи, стане припускати, що матерія сучасна Богові, то це означало б, що він заперечував би Бога. Змушені вибирати, щоб керувати народами, одну з цих двох сторін проблеми, цілі покоління великих мислителів вибрали саме цю. Звідси й догма про два принципи магізму, що прийшов з Азії до Європи у вигляді сатани, який поборює вічного отця. Але чи ця релігійна формула й незчисленні обоготворення, що випливають з цього, не є злочином образи божественної величі? Яким іншим ім'ям назвати віру, що уособлює Бога злом, яке вічно тлумачиться під кутом зору його всемогутнього розуму, але робиться це без будь-якого успіху? Ваша статичність доводить, що таким чином розставлені дві сили взаємно гасять одна одну. Розглянемо інший бік проблеми. Тільки Бог єдиний існував раніше матерії. Не будемо знову звертатися до попередніх аргументів, що підтверджують поділ вічності на два часи — час ніким не створений і час створений. Облишмо й питання про рух чи непорушність світів, задовольнімося невіддільними від цієї другої теми труднощами. Якщо Бог існував раніше сам, то світ створений ним, отже матерія походить від його сутності. І не тільки матерія! І всі інші форми є тією пеленою, за якою ховається Господній дух. Але тоді Світ вічний, тоді Світ — Бог! Чи це твердження не є ще більш фатальним, ніж попереднє, згідно з яким людський розум наділив Бога такими великими властивостями? Тож чи пояснимий теперішній стан матерії, яку створив Бог і яка завжди лишається тісно пов'язаною з ним! Як можна повірити, що Всевишній, надзвичайно добрий по своїй суті й за своїм покликанням, створив речі, які не схожі на нього, і що сам він не в усьому й не скрізь схожий сам на себе? Тож чи знаходив він у собі погані часточки, що їх одного дня позбувся? Це здогад не такий уже образливий, смішний чи навіть жахливий. Бог повинен бути один, він не може поділятися, не відмовляючись від найважливішого свого стану. Отже, чи можливо уявити собі якусь часточку Бога, яка б не була Богом? Це припущення видалося римській церкві настільки злочинним, що вона ухвалила статтю про сутність віри в найменших часточках святого причастя Здавалося, з глибини його душі пробилося світельце, розвіявши туман, що застеляв йому очі, і вони засяяли, наче орлині очі, засвітилися розумом, наче очі поета.
I didn't believe it at first…
Until I saw this picture.
No more gasoline. Ever.
And while it's the first station in America to give it up… it's certainly not the last.
Пан Бекер подумав, що сердешний Вільфрід поводиться по-хлоп'ячому, а чужинець сподівався, що його інтуїція допоможе йому бодай трохи відкрити для себе правду з потоку слів старого служника. У Давида було непорушне невиразне обличчя вісімдесятирічного дідугана: з-під сивої чуприни виднілося чоло, на якому зморшки утворювали брезклі складки, а щоки позападали, скидаючись на дно пересохлих потоків. Здавалося, його життя таїлося в самих тільки очах, де жеврів вогник, одначе це світельце мовби пробивалося крізь хмари й мало в собі ту саму розгубленість, що її має очманіла нерухомість сп'яніння. Його важкі, повільні рухи виказували холодність його віку, що передавалася кожному, хто довго дивився на нього, бо він володів силою викликати оціпеніння. Вільфрідова скута свідомість прокидалася тільки тоді, коли він чув чийсь голос, когось бачив, згадував свою кохану. Ця свідомість була душею цього матеріального осколка. Побачивши самого Давида, ви неодмінно подумали б, що перед вами небіжчик, — невже то з'являлася Серафіта й розмовляла, невже то була вона? — що з могили вставав мрець і до нього поверталися рухи та дар мови. Ніде й ніколи не вдасться побачити таких висушених кісток, що їх Господній подих має оживити в долині Йосафата, ніколи ніхто не відтворював такого апокаліптичного образу краще за цього Лазаря, що його весь час викликає зі склепу до життя голос дівчини. Постійно алегорична, часто незрозуміла Давидова мова ставала на перешкоді жителям села розмовляти з ним, але вони цінували в ньому цей його спантеличений дух, що інстинктивно викликає захоплення в людей. Вільфрід застав Давида в першій кімнаті, де той дрімав біля грубки. Наче собака, що впізнає друзів дому, старий підвів очі, побачив чужинця, але й не ворухнувся. — Ну де вона? — спитав Вільфрід у старого, сідаючи біля нього. Давид помахав рукою в повітрі, мовби намагаючись зобразити політ птаха. — Вона більше не хворіє? — запитав Вільфрід. — Тільки освячені небом створіння вміють так страждати, що страждання не зменшує їхньої любові, це і є ознакою справжньої віри, — поважно відповів старий, так само як на випробуваному інструменті музикант бере навмання якусь ноту. — Хто вам сказав ці слова? — Дух. — Що з нею сталося вчора ввечері? Чи подолали ви вертумнів, які стояли на чатах біля неї? Чи просковзнули поміж мамонів? — Еге ж, — коротко відповів Давид, мовби прокинувшись. Здавалося, з глибини його душі пробилося світельце, розвіявши туман, що застеляв йому очі, і вони засяяли, наче орлині очі, засвітилися розумом, наче очі поета.
Пан Бекер подумав, що сердешний Вільфрід поводиться по-хлоп'ячому, а чужинець сподівався, що його інтуїція допоможе йому бодай трохи відкрити для себе правду з потоку слів старого служника. У Давида було непорушне невиразне обличчя вісімдесятирічного дідугана: з-під сивої чуприни виднілося чоло, на якому зморшки утворювали брезклі складки, а щоки позападали, скидаючись на дно пересохлих потоків. Здавалося, його життя таїлося в самих тільки очах, де жеврів вогник, одначе це світельце мовби пробивалося крізь хмари й мало в собі ту саму розгубленість, що її має очманіла нерухомість сп'яніння. Його важкі, повільні рухи виказували холодність його віку, що передавалася кожному, хто довго дивився на нього, бо він володів силою викликати оціпеніння. Вільфрідова скута свідомість прокидалася тільки тоді, коли він чув чийсь голос, когось бачив, згадував свою кохану. Ця свідомість була душею цього матеріального осколка. Побачивши самого Давида, ви неодмінно подумали б, що перед вами небіжчик, — невже то з'являлася Серафіта й розмовляла, невже то була вона? — що з могили вставав мрець і до нього поверталися рухи та дар мови. Ніде й ніколи не вдасться побачити таких висушених кісток, що їх Господній подих має оживити в долині Йосафата, ніколи ніхто не відтворював такого апокаліптичного образу краще за цього Лазаря, що його весь час викликає зі склепу до життя голос дівчини. Постійно алегорична, часто незрозуміла Давидова мова ставала на перешкоді жителям села розмовляти з ним, але вони цінували в ньому цей його спантеличений дух, що інстинктивно викликає захоплення в людей. Вільфрід застав Давида в першій кімнаті, де той дрімав біля грубки. Наче собака, що впізнає друзів дому, старий підвів очі, побачив чужинця, але й не ворухнувся. — Ну де вона? — спитав Вільфрід у старого, сідаючи біля нього. Давид помахав рукою в повітрі, мовби намагаючись зобразити політ птаха. — Вона більше не хворіє? — запитав Вільфрід. — Тільки освячені небом створіння вміють так страждати, що страждання не зменшує їхньої любові, це і є ознакою справжньої віри, — поважно відповів старий, так само як на випробуваному інструменті музикант бере навмання якусь ноту. — Хто вам сказав ці слова? — Дух. — Що з нею сталося вчора ввечері? Чи подолали ви вертумнів, які стояли на чатах біля неї? Чи просковзнули поміж мамонів? — Еге ж, — коротко відповів Давид, мовби прокинувшись. Здавалося, з глибини його душі пробилося світельце, розвіявши туман, що застеляв йому очі, і вони засяяли, наче орлині очі, засвітилися розумом, наче очі поета.
This video, shot by a world-renowned PhD and her team, reveals everything.
Sincerely,
Maria Bonaventura Senior Managing Editor, Rogue Economics
You are receiving this email because you have expressed an interest in the Financial Education niche on one of our landing pages or sign-up forms on our website.
If you have received this message in error, kindly ignore or unsubscribe.
To not miss out on any of our emails, be sure to whitelist us.
没有评论:
发表评论